зараз уже треба — бігти, лягати спати, завтра зранку підрив і вшисткий рух на аутобус.
а я завантажую книгу, з якої буду малювати. вчитися. і на аутобус — вчитися.
а пост про те: словом, розчищати завали і поклади тощо почав з жж. деяких друзів — видаляю, бо блоги їхні не читаю ітеде. а деякі з журналів — заходиш, і думаєш, а чього ж так… роки два тому вони мене страшенно радували, а потім якось от… наче зазираєш у кімнату, а там немає жодної кімнати. від цього на душі — елегія. але треба іти спати. а може навіть, бігти.

слухаю the wood brothers, який, звісно, ніколи не видалю. реквестую у всесвіту нові навушники. старі сенхайзери — таво, їх ще можна підживити, але зараз життя більше нагадує виживання — і це в музичному плані!
крім того, купа думок про он-лайн колаборейшн. все-таки, треба піднімати й витягувати тих людей, до яких мені самому тягнутись і тягнутись. це як учителі — є чуваки, якими ти захоплюєшся і потім утрачаєш захоплення, десь у інтернеті. а є чуваки,до яких завжди. чесно кажучи, я би був страшенно гордий, якби мій шкільний учитель малюнку назвав мене послідовником. учнем. у підмайстри до нього піти, чи що. і так щодо вокалу, гармоніки, всього.

враження таке, що скопилося у мене купа барахла, серед якого музика просто губиться. навіть не знаю… з одного боку, є стійке бажання видалити просто все, з іншого — там є такі речі…

вот, є дєвушка Vincent. хороша. але чомусь я її слухати не буду. тобто послухав — і все. і ніби шкода. але навіщо? і так далі.

дочитав «Історії з відьмами» Катерини Диси.

все-все-все, я потроху збираюсь (потроху — це значить зовсім не поспішаю і навіть не вкладаюся у власні плани, що мені не заважає…), пакую речі і вирушаю туди, де я найбільше люблю бути.

лептоп (в рази потужніший за десктоп, з якого хіба читати-дивитись-в-інтернет-кіно-гратися-в-амерікан-мак-гі-алісу-звісно-ж-першу-ібо) досі зайнятий рендером, який я вчора запустив “на ніч”.
коли неясно минає цілий день, ніби й нічого так собі, а ніби й зашпортаний дрібницями за різні нерівності, і не зрозуміло, що ж за кіно хочеться подивитися (бо гратися – не хочеться, а на продуктивну діяльність (малювати) чи навчання ж просто не вистачить ресурсу), приміром продовжити перегляд “Лютера” прямо зараз от чомусь не тягне, здається, що всі можливі закладені фільми – маячня, і перебираючи потенційні заняття, немов відраховуючи псалми хвилин, я перетворююся на того, зустрічі з ким уникаю.
взагалі би ідеально допоміг потяг. сів і поїхав, якнайдалі.

так мені і неясно, куди ж писати все підряд з голови — я навіть був спробував одну програмку, але це вже для зовсім потоку брєда, доки щось виконується, чого треба чекати.
паперовий щоденник обривається, починається знову, обривається знову.
в жеже? ну не знаю…
сюди? ще більше не знаю.

ніби я зовсім уже відучився вести такі логи щоденності, але видно, ні.

от закінчується світловий день. частину я витратив на прокрастинацію (і ще весь учорашній день) — коли не хочеться братися за проект, за який страшно братися, бо звісно…
але потім таки взявся, а спроби не дають відповіді, тільки конкретизують запитання (і це добре).

ще нагріб нової музики і вже з парою тек на вінті було проведено операцію «прослухав-видалив»…

тепер би помалювати ще… а вже потім збиратися.
завтра — на Львів. а я толком не знаю, що брати, чого не брати, і так далі. хочеться поміститися в менший рюкзак, на край — в більший (все-таки, це Львів, де треба не зважаючи на прогнози чекати холоду і дощу…), і не брати нічого зайвого. от, гадаю, лептоп буде зайвим. думаю, що після робочого дня я навряд чи захочу працювати далі.
а брати фотоапарат? а блокноти? які?
ну і так далі.

втішає те, що всякі поїздки за усталеними маршрутами (цей — усталений) сприяють входженні цих процесів у колію: ясно, що треба взяти шкарпеток стільки-то, бритву, зарядки, щітку і все інше.

хочеться їсти, тому піду-таки, помалюю.

був баскет і зустріч з друзями, але впору писати листи про «нєнавість » і таки «адових клієнтів», хоча треба признатись, клієнти зовсім не адові.
просто… м… моя нинішня біда — верстати гарно. під формат. і коли от, формат змінюється (тобто майже вдвічі зменшується), це, признаюсь, пиздець.
в даному конкретному випадку пиздець одночасно дорівнює мінус доба (ну тому що людям і правда треба і я буду ніч сидіти мінімум, щоби), плюс незроблені інші штуки (за які мені дорікатимуть інші люди), плюс, плюс.
а скоро д.р. найдорожчої мені людини в цілому світі. 4 роки, йоу!

вчора був просто варений весь день, сьогодні почав тиждень з написання довгого (на тиждень приблизно) списку, чекнув то-сьо з необов’язкового, відірвав гудзик на шортах, відкрив коментований пдф по роботі і аж завткнув.
доки кава вистигне, можна тут поізголятися. в принципі, на що я маю жалітися, так це на власну нерішучість (сподіваюсь, життя навчить), а так — це якраз із розділу «просто робота», а не «дєтіщє», тому коментарі собі й коментарі, однак, як це часто буває, стосунки замовник-виконавець в тій чи іншій мірі нагадують тексти із сайту «адовые клиенты» (тому і лахають з нього не самі лише дизайнери).

цей шрифт якийсь нетакий, приблизно пише коментатор, давайте замінимо його на ***. і звісно ж, я заміню, хоча це і так він. і так далі. в цілому нічого смертельного. все буде окей.
вот, вип’ю кави, трохи ще подуплю і понесу в ремонт рюкзак. і може навіть, до пошти дійду, якщо з силами зберусь.

ось ходить чоловік, і вже давно ясно, що він тут просто-так, заповнює якусь власну лакуну, і нічого не вибере, але скільки ходитиме — неясно. а їсти вже хочеться так, що ледь він виходить, прожогом кинутися на кухню, зачинивши книгарню, і не отримати жодного задоволення від трапези.

що далі? продовження марень, звичайно.